Бакуменко Олег Миколайович
14.08.1967 - 22.05.2024
Молодший лейтенант, командир взводу охорони роти охорони військової частини А4440 (Територіальна оборона м. Києва) Олег Миколайович Бакуменко, позивний «GARCIA», загинув 22 травня 2024 року поблизу села Побєда Покровського району Донецької області.
Олег Миколайович народився 14 серпня 1967 року в місті Сміла Черкаської області. З дитинства був наполегливим і цілеспрямованим: добре навчався, займався спортом, став майстром спорту з вільної боротьби. Любив музику, чудово грав на гітарі, співав, завжди мав багато друзів. Здобув вищу юридичну освіту в Національному авіаційному університеті. Понад 25 років проживав і працював у Києві, мав власну справу.
На початку повномасштабного вторгнення, у 55 років, добровільно вступив до Територіальної оборони міста Києва. За час служби пройшов шлях від солдата до офіцера. Навчався в Академії в Прибалтиці, чотири місяці опановував штурмові дії, орієнтування та виживання в складних зимових умовах. Випробування були надзвичайно складними — не всі витримували. Олег витримав. Пройшов підготовку з відзнакою та заслужив глибоку повагу побратимів. «Справжній лев», — так про нього говорили.
Брав участь в обороні Києва, у звільненні Бучі та Ірпеня, виконував бойові завдання у Слов’янську та на Покровському напрямку Донецької області. У травні 2024 року разом із побратимами був відкомандирований до бойового підрозділу на Покровський напрямок. Його призначили командиром механізованого взводу. Попри складні обставини та розлуку з попереднім підрозділом, він швидко став для нових бійців не лише командиром, а й опорою.
Він щиро переживав за кожного військовослужбовця, домагався евакуації поранених, належних статусів і підтримки для своїх бійців. Казав: «Найголовніша нагорода — щоб усі мої бійці повернулися до своїх родин здоровими і неушкодженими».
Олег був турботливим сином — після смерті батька понад двадцять років опікувався мамою Вірою, за першої можливості приїздив до рідної Сміли. Був чудовим братом, люблячим батьком донечки Насті, турботливим чоловіком. Любив дарувати квіти, принципово купував їх у літніх жінок, щиро поважаючи старших і підтримуючи їх.
За зразкову службу та особисту мужність нагороджений численними подяками й відзнаками, серед яких нагрудні знаки «Ветеран війни», «За мужність та самовідданість» Сил ТрО, «За зразкову службу», «Учасник бойових дій».
Тонка творча душа, добре серце, почуття гумору, мужні принципи та відмінна фізична форма — усе це поєднувалося в ньому природно. Щороку на Водохреще він пірнав у крижану воду з вірою, що Господь благословить наступний рік і дасть сили.
Мріяв побудувати будинок, поїхати до Португалії — побачити океан, подорожувати, няньчити онуків, передавати досвід як інструктор. Планував прожити довге й щасливе життя щонайменше до 85 років.
Заходячи до мами, завжди питав: «Мамусік, тебе ніхто не ображає?» Дружині казав: «Будеш мене водити в школу на відкриті уроки, а я розповідатиму дітям, через що пройшов на війні. Нам ніколи не буде соромно. Інакше я б не зміг. Ми б не змогли. Кохана, нічого не бійся».
Похований Герой на Алеї Слави Берковецького кладовища у місті Києві.
Світла пам’ять і вічна шана Олегу Миколайовичу Бакуменку — воїну, офіцеру, сину, чоловікові, батькові. Людині честі.
За високий патріотизм, відданість і вірність народу України, мужність і відвагу, проявлені при захисті незалежності та відстоюванні територіальної цілісності нашої держави під час широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України присвоєно звання «Почесний громадянин міста Сміла» (посмертно).